Іноді здається, що наше життя - це лише відлуння старих пісень, що їх співають хвилі на березі часу. Ми стоїмо на цьому березі, тримаючи в руках дрібні камінчики надій, спогадів, мрій. Деякі з них гладкі, відшліфовані роками, інші ж - гострі, ніби свіжі рани, які ще не затягнулися. І ми кидаємо ці камінці в безкраї води, сподіваючись побачити кола, що розійдуться на поверхні, але хвилі поглинають усе без сліду.

Час невпинно тече вперед, він не знає втоми. Ми намагаємося втримати його, затримати мить, яка здається нам найважливішою, але він прослизає крізь пальці, наче пісок. Що більше ми намагаємося схопити, то більше втрачаємо. Чи є сенс боротися з цією невблаганною силою? Чи, може, краще просто зупинитися, вдихнути глибше і відчути кожну мить, навіть якщо вона всього лише крапля в нескінченному потоці?

Ми всі гості на цьому березі, і наші сліди, хоч як міцно ми б їх не залишали, будуть стерті хвилями. Але чи не в цьому полягає краса? У нашій тимчасовості, в тому, що кожна мить - унікальна, бо вона минає. Можливо, саме це й є справжнім дивом: не в тому, щоб затримати час, а в тому, щоб відчути його присутність.

Ти стоїш на березі, слухаєш шепіт хвиль і, нарешті, розумієш: життя - це не гонитва за вічністю, а танець у ритмі часу.