Іноді життя здається відлунням старих пісень, які шепочуть хвилі на березі часу. Ми стоїмо тут, стискаючи в руках камінці надій, спогадів і мрій. Одні з них гладенькі й відшліфовані роками, інші - гострі, як свіжі рани, що ще не загоїлися. Ми кидаємо ці камені у води, намагаючись побачити кола на поверхні, але хвилі поглинають усе, не лишаючи сліду.

Час тече невпинно, не знаючи втоми. Ми намагаємося втримати найважливіші миті, але вони вислизають, наче пісок крізь пальці. Що більше ми прагнемо схопити, то більше втрачаємо. Можливо, варто зупинитися, глибоко вдихнути й відчути кожну мить, навіть якщо вона лише крапля в нескінченному потоці.

Наші сліди на цьому березі, як би міцно ми їх не залишали, все одно зітруться хвилями. Та хіба не в цьому полягає краса? У тимчасовості кожної миті, в її унікальності, бо вона минає. І, можливо, справжнє диво - це не затримати час, а навчитися танцювати в його ритмі.