У самому центрі міста, серед скляних хмарочосів, стояв молодий чоловік біля підніжжя нової бетонної «свічки». Його погляд метався між годинником та планшетом. Здавалося, він когось чекав. Одягнений він був у чорну майку з зображенням черепа, яке здалеку могло видатися тризубом, а зблизька - лише нахабною усмішкою. Сонце повільно хилилося до заходу, відбиваючись у скляних фасадах будівель, неначе провіщаючи щось незвичайне.

Через кілька хвилин біля центрального входу з’явилася дівчина. Вона виглядала так, ніби була моделлю з фантазій, переплетених з інді-фільмами. Світловолоса спритниця. Її довге волосся грало на світлі, а темні тіні навколо очей додавали їй зухвалого, але водночас загадкового вигляду. Одягнена вона була просто, але зі смаком - у футболку «oversize», що лише підкреслювала її тендітну фігуру. На зап’ястях поблискували кілька мінімалістичних браслетів, а її впевнений погляд говорив про те, що вона тут головна.

Вони обмінялися кількома черговими фразами, після чого вона повела його до службового ліфта, біля якого стояли серйозні охоронці. Під їхніми поглядами молодикові стало трохи не по собі, але спритниця кинула на них лише один впевнений погляд, і двері ліфта відчинилися. З цього моменту він був повністю під її контролем.

Ліфт повільно підіймався. Вони стояли поруч, мовчки, але напруга між ними зростала. Сталеві двері віддзеркалювали їхні обличчя - він з черепом на грудях і вона, мов персонаж цікавого фільму, застигла у тиші, але випромінювала незламну впевненість. Ліфт зупинився на самому верху, на пентхаусі.

На балконі пентхауса їх уже чекали: редактор, з мундштуком у руках, вдихав останні затяжки сигарети; комерційний директор, який розслаблявся, додаючи коньяк у каву; і родич інвестора - діловий чоловік, який байдуже дивився на місто. Але в цю мить ніхто не звертав уваги на пейзаж за вікном - всі чекали на молодих.

Коли вони увійшли до переговорної кімнати, чарівниця спритно приготувала каву для всіх, і розмова почалася. Редактор заговорив першим:
- У вас немає роману, молодий чоловіче?

Його слова зависли у повітрі, як питання про сенс життя, але відповідь прозвучала чітко і впевнено:
- Ні.

Редактор зітхнув і відклав солідну пачку аркушів.
- Шкода, - пробурмотів він, роблячи ковток міцної кави.

У кімнаті повисла важка пауза. Спритниця, не гаючи часу, принесла кошик зі спеціями для кави - аромат ванілі та кориці наповнив приміщення. Але напруга все одно не спадала. Стало зрозуміло, що цей роман ніколи не відбудеться.

Вони попрощалися. Спритниця знову повела його до службового ліфта. Прощальний погляд - і вона повернулася у пентхаус.

Після всіх розмов і формальностей, після роботи, спритниця нарешті залишилася на самоті. Вона сиділа в затишній кав'ярні, де завжди замовляла свій улюблений еспресо і десерт. Її думки безладно блукали, але інтуїція підказувала, що в руках вона тримає щось цікаве - пакет з роздруківками, який той молодик залишив у видавництві.

Вона вирішила погадати. Закрила очі, затримала дихання і подумала про те, що її хвилювало найбільше. Коли вона відкрила очі, повільно розгорнула одну із сторінок книги, що опинилася зверху, і зупинилася на першому заголовку, який кинувся в очі.

«Дізнайтеся, де зимують раки!»

Вона не могла стримати посмішки.