На трасі Київ - Дніпро, біля бару «Адель», якась неспішна магія ночі знову витала в повітрі. Серед вантажівок і іномарок, що метушливо змінювали один одного на великій парковці, старенькі «Жигулі» виглядали, як релікт із минулого. Їм було не менше тридцяти років, але вони стояли гордо, на свіжих блискучих колесах. На задньому склі біліла наклейка «Я люблю класику», а номерні знаки, явно виготовлені під замовлення, безапеляційно стверджували: ТРЕМПЕЛЬ.

Водій - худий чоловік у куртці з потертої шкіри - вийшов із машини, залишивши двигун працювати. Постояв хвилинку, глибоко вдихнув повітря степу, а потім знову повернувся за кермо. Там він витяг термос і кип’ятильник, який працював від прикурювача. За кілька хвилин пара від свіжої кави змішалася з холодним нічним туманом. Він закурив і, здавалось, впав у медитативний стан.

Його спокій порушив якийсь чолов’яга в одязі з секонд-хенду. Куртка на ньому висіла, як тремпель у шафі, а підошви черевиків вже давно втратили свої бойові властивості.

- Ей, друже, цигарка знайдеться? - несміливо почав той.

Водій подивився на нього, примружив очі і, як Остап Бендер, з іронічною посмішкою, почав:

- Цигарка? А ключі від квартири в центрі Києва не треба? Чи, може, літак із джакузі?
- Е ні, ключі не треба, - засміявся чолов’яга. - Я на своїй хаті в сараї живу.
- Ну тоді тримай цигарку. Але з тебе борщ, як на фронті, – відповів водій, все ще посміхаючись.

Вони обидва розсміялися, наче старі друзі, що випадково зустрілися на життєвій дорозі. Водій дістав упаковку цигарок і простягнув одну, потім запропонував:

– Каву будеш? Свіжа. Зараз наллю.

Попрошайка погодився, а водій витяг пачку одноразових стаканчиків із багажника і налив тому гарячої кави.

У цей момент на парковку підкотила KIA Sorento 2007 року - машина, яку важко було переплутати. Це був один із тих автомобілів, що збирався на Луцькому автозаводі в останні роки перед закриттям виробництва. Її масивний силует, чисті лінії й грізний рев двигуна викликали повагу навіть серед далекобійників.

З машини вийшли четверо молодих і красивих дівчат, одягнених по-модному, але без зайвого пафосу. Вони впевнено рухалися, як люди, які знають, чого хочуть від цього світу. Та, що була за кермом, попрямувала прямо до «Жигулів».

- Ну шо, Тремпель, знову тут каву вариш? - весело кинула вона водію.
- Звісно! На шо інше ці класичні «Жиги» здатні? - підморгнув він, не втрачаючи свого добродушного тону.

Дівчина кинула на нього погляд, а потім з усмішкою додала:
- Ну що, ходімо в «бардель»?

Усі розсміялися. Та навіть серед їхнього сміху слово «бардель» прозвучало як жарт із підтекстом, зрозумілим лише їм. У бар «Адель» вони заходили вже разом, мов різношерста, але дивовижно гармонійна компанія.