На трасі Київ - Дніпро, десь серед нічного безкрайого степу, бар «Адель» світився теплим помаранчевим світлом, як маяк для тих, хто давно забув, як пахне спокій. Жанна припаркувала їхній сріблястий «Hyundai» біля великої вантажівки, на кузові якої виднілися логотипи відомої кременчуцької компанії «Автокрафт». У барі було людно. Тріо подруг одразу впало в око бармену - високому худорлявому чоловікові в футболці «Хортиця. Козацька гордість».   

Юля «Баунті» одразу замовила три «Медовухи преміум» від локального бренду з Вінниччини. Ірина ж вирішила не поспішати й узяла на пробу порцію борщу, який пахнув так, ніби його варили в горщику на дровах. «Ну шо, куди п’ємо? За любов чи за перемогу?» - вигукнула Жанна, піднімаючи келих і розвертаючись до столика їхніх випадкових знайомих.  

За барною стійкою сидів Майк - чоловік, обличчя якого нагадувало карту бойових дій. Шрам через все обличчя тягнувся, наче слід комети, яка колись влучила прямо в його долю. Майк пив безалкогольний «Мохіто» і краєм ока спостерігав за дівчатами. Вони весело жартували, сміялися, іноді занадто голосно, але це не заважало. Він дочекався моменту, коли Юля, трохи захмеліла, вирішила вразити всіх своїм «авторським» паролем, виголошеним у прямому ефірі радіо: «Завжди вперед, навіть якщо назад цікавіше!»  

Майк піднявся, підійшов до компанії й тихо, майже шепотом, повторив пароль. Зненацька всі завмерли, а Юля, червоніючи, підвелась і почала рухатися в такт музиці. Її танець був дивним коктейлем вільної імпровізації та провінційної незграбності. Але саме це зачаровувало.  

Минуло трохи часу. Компанія почала збиратися, Жанна підійшла до машини, готуючи місце для подруг. Майк, натомість, відкрив двері свого чорного «Renault Duster». Поліна, одна з випадкових знайомих, нерішуче зайшла в салон. Її насторожив пластиковий бокс замість сидіння. «Це з фронту, - пояснив Майк, не дивлячись. - Під Попасною така система врятувала мені життя». Поліна не встигла відповісти - двигун заревів, машина різко рушила з місця.