Дівчата, що приїхали на KIA, були гучними, сміялися так, ніби ще не знали, що за кілька годин їхній сміх стане луною минулого. Вони замовили чай із бальзамом, трохи фліртували з Тремпелем і обговорювали якісь свої справи. Тільки одна, наймовчазніша, час від часу поглядала на двері, ніби чекала на когось, хто ніколи не прийде.

А потім усе змінилося. Двері бару вибило потоком людей у формі, чорних, як асфальт, після дощу. Їхня поява розсікла ніч, наче ніж консерву. У барі стало тихо, навіть музика раптом зупинилася, ніби боялася бути почутою. Всі погляди були на них, але тільки Мадонна не здавалася враженою. Вона курила, мовчки дивлячись у нікуди, але руки її тремтіли.

Новина, що принесли ці люди, зламала ніч. DJ Юля «Баунті», яка ще нещодавно сміялася й піднімала келих за любов, тепер була лише іменем, занесеним у поліцейський протокол. Дорога зрадила її, поглинула разом із мріями й ароматом її парфумів, що досі витав десь між зорями та степом.

У барі «Адель» настала тиша, така важка, що навіть шепіт здавався гріхом. Тремпель сидів за своїм столом, обертаючи пляшку з водою в руках, його очі, зазвичай усміхнені, тепер нагадували асфальт після аварії - холодні й нерухомі.

- Траса завжди бере своє, - мовив він, піднімаючись. - Тут нічого не змінюється. Лише ми.

Десь далеко завив мотор фури, змішуючи нічний степ із димом і втомою. Бар «Адель» жив далі, як завжди. Але тепер у його стінах оселилася нова історія - одна з тих, які не розказують уголос, а тільки шепочуть дорогам. Бо дорога чує все, але ніколи не відповідає.