Короткі дні пізньої осені стискалися в кулак, як розсипана дрібнота в кишені. Десь за кілька кілометрів від гранітного пам’ятника, оточеного молодими деревцями, підмерзлими й скуйовдженими вітром, стояв бар «Адель». Неоновий напис підмигував водіям, заманюючи їх у теплий затишок: трохи джазу, трохи кави, трохи моральних компромісів.

Біля дверей розкурював тонку «дудку» бармен Віталій. Він знав, хто в барі зараз сидить і хто лише планує заскочити. Віталій ніколи не судив, але все бачив. Його філософія проста: всі хороші люди щось приховують, а всі погані - себе виправдовують.

У сірому світі пізньої осені блиснули два яскраві американські авто: білий «Б’юїк» і чорний «Лінкольн». Автомобілі припаркувалися з підозрілою точністю. З них вийшли чоловіки.

- Ну, нарешті! - перший, тридцятирічний, у червоній куртці, простяг руку другому.
- Таки зустрілися, дружище! - той був старшим, років сорок, одягнений в темний, уже трохи вицвілий плащ.

Потиск рук вийшов таким, ніби вони щойно підписали контракт із самим дияволом.

- Я Саша. - Червона куртка закинув сигарету в калюжу.
- Сергій. - Темний плащ поправив годинник, що тьмяно зблискував. - Тепер ти не лише нік на форумі, а цілком собі реальна людина.

- Це ти про мене? - засміявся Саша. - А я ще думав: чи не бот ти, часом?

Сміх вирвався з обох. Хтось би сказав, що це щира радість, але в обох голосах бриніла якась гіркота.

- Слухай, ти ж пам’ятаєш ту тему? Про перший сет Юлі «Bounty»? Як вона на телефоні міксувала?
- Ну, ще б пак, - кивнув Сергій. - Я ж на тому ж форумі, як і ти, ще з часів COVID-19. Всі сперечались, чи в неї взагалі є талант, чи лише хайп.
- А тепер що? Її більше нема, а ми стоїмо тут і думаємо: «Що далі?»

Сергій вдихнув повітря, яке пахло димом і кавою з «Аделі».
- Ну, тепер у нас є гранитний пам’ятник. У неї там, до речі, в плейлісті хітів було немало. Ото і я подумав, що не шкода було б зробити це місце точкою пам’яті.

- Угу, - Саша озирнувся на бар. - Але ж це ми завжди робимо, правда? П’ємо, балакаємо, запалюємо свічки. Всі пам’ятають і забувають одночасно.

Вони мовчки кивнули один одному, ніби дійшли консенсусу, який не потребував слів.

- Ну що, зайдемо?
- Звісно.

Віталій зняв сигару, мовчки відчинив їм двері. У барі грав джаз. Легкий, зимовий. Хоча до зими залишалось ще трохи, атмосфера вже не приховувала натяків.

Саші та Сергію подали каву, вони довго сиділи мовчки, іноді згадуючи треки Юлі «Bounty». Зрештою, кожен із них мав власну історію - не таку яскраву, як у неї, але не менш складну. Бар «Адель» приймав їх обох, як завжди приймав усіх, хто зайшов.

На дворі було пізно. Осінь, яка чекала свою чергу змінитися зимою, вдягалася в напівтемряву, підморгуючи неоном «Аделі».