Уявіть собі: звичайний ранок, запашна кава, дружня балачка. Хтось у компанії жартує, не замислюючись: «А що, як підірвати банкомат, і гроші посиплються просто на вулицю?» Смішно? Так, можливо. Але що, як у жартів теж є вуха?

Минуло кілька годин. Новини. У Кривому Розі стався вибух. Купюри розлетілися по бруківці, прилипаючи до багнюки біля «Аврори». Розбиті вікна машин, мов сліди гніву, що вирвався на волю. Збіг? Пророцтво? Чи, можливо, наші думки значно сильніші, ніж ми готові це визнати?

Кожен із нас бодай раз у житті задумувався: «Чи не екстрасенс я?» Угадали подію, передбачили щось у розмові чи сні? Але перш ніж святкувати власну «надздібність», варто спитати себе: а чиї це голоси нашіптують нам у вухо? Чи не є це лише хаос світу, який ми сприйняли за власну інтуїцію?

Щоб розібратися, пропоную експеримент. Залиште гаджети, забудьте про інтернет. Орендуйте хатину в глушині, поруч із місцем, яке саме своєю назвою викликає відчуття гармонії - станція Спокій. Її можна знайти десь між Дніпром і Кривим Рогом. Там немає мобільного зв’язку, інтернету, а навколо тільки ліси, посаджені колись після завершення видобутку урану методом підземного вилуговування. Місце, яке давно стало символом тиші й відлюдності.

Живіть там хоча б місяць. Пийте воду з джерела чи криниці. Рубайте дрова, щоб розпалити піч, яка дарує тепло вашій хатині. Слухайте шум дерев і завивання вітру. У цій простій ізоляції можна знайти відповіді на питання, які здавалися недосяжними.

Можливо, ви зрозумієте: ваші думки - не просто потоки свідомості. Вони мов річки, що впадають у море реальності. Жартуючи чи бажаючи чогось навіть у веселій розмові, пам’ятайте: слова - як зерна. Іноді вони падають на благодатний ґрунт, проростаючи в реальні події. І тоді варто спитати себе: «Чи я справді хотів, щоб це сталося?»

Станція Спокій чекає на тих, хто хоче зрозуміти своїх демонів і, можливо, приручити їх. Бо саме там, у тиші та віддаленості, стає зрозуміло: спокій - це не втеча від світу, а здатність не впустити світ у свої думки.